Моя країна – Україна.
Це моя велика Батьківщина. Любити рідну землю – означає віддавати часточку свого серця тому місцю, де ти народився, де живеш. Україна – це вишиванка в усіх барвах кольорів, верба і калина, мальви і чорнобривці, діброви і соснові бори, березові гаї і вишневі сади, спів солов’я і зозулі “ку-ку”.
А криниці з журавлями надають неперевершеної краси.
І в усій цій красі своєю милозвучністю віддзеркалюється багатство кожного українця – його мова. Називаємо її солов’їною, милозвучною, яка передалась нам від батька і матері.
Для мене мова – святість. Це найбільша цінність, найдорожчий скарб. Ну як не любити мову Тараса Шевченка і Лесі Українки, Івана Франка і Ліни Костенко.
Де б не була людина, якою б не була далекою дорога до отчого дому, вона завжди повинна пам’ятати батькове слово і мамину пісню.
Українська пісня і українське слово своєю милозвучністю збагачують нашу душу. Коли чуєш рідну мову, то й серце наче співає.
Мова – це і є серце людини, вона, як крила пташині.
Хто забуває рідну мову, той втрачає свою святість як людина. Адже, кожен з нас починається з батька і матері, які своїм словом вели нас стежиною життя, де ми пізнавали багатство рідної землі – серед них вміння жити серед людей і вміння спілкуватися.
Найкраща, наймилозвучніша, дзеркально чиста, веселкова, солов’їна наша рідна мова.
Я – українець, розмовляю по-українськи, свято бережу українські традиції – і в цьому сенс мого життя на рідній землі.
А українська мова – перлина мого шляху, який я визначив ще в ранньому дитинстві. Виховання підростаючого покоління – це дороговказ, який веде стежиною українського слова і української мови.
Я – українець, і гордий я тим,
Що святість її – моя Україна.
Ліси і поля, сади і гаї,
І мова її солов’їна.
Іван Кулик, вчитель Олексинської школи.
