с. Монастирок

Монастирок – маленьке село в Борщівському районі  на березі Серету в 9 кілометрах від Більче-Золотого. За радянських часів воно носило назву Міжгір’я.

 Це – одне з наймальовничіших місць Тернопілля наряду з Червоногрудом і збручанським каньйоном. Монастирок приваблює не лише печерним храмом, а й неймовірно красивими видами на долину Серету. 

У 1600 році власник Більче-Золотого Стефан Потоцький засновує у Монастирку Свято-Воздвиженський василіанський монастир. В середині XVII століття його руйнують козаки Б.Хмельницького, а в 1735 обитель відновлює брацлавський каштелян Ян Потоцький, пожертвувавши на його відродження 2000 польських злотих. 

Ще раніше на території монастиря існувала дерев’яна церква Успіння, яка згоріла у 1530 році. Храм горів і наприкінці XVII століття, а у наступному столітті був знову зруйнований, але вже землетрусом. Нова монастирська Хрестовоздвиженська церква, яку ми можемо бачити сьогодні, збудована Яном Потоцьким у 1772 році. Разом з нею постали келії кляштору і господарські приміщення: шпіхлер, воловня і ґуральня. У 1793 році цей монастир разом з іншими було скасовано австрійським урядом за борги. Церква стала парафіяльною, а господарські споруди передали в оренду приватним особам. Наприкінці XIX століття новий власник Більче-Золотого (і Монастирка) Леон Сапєга влаштував в Монастирку фільварк, для чого у 1876 році частково розібрав більшість мурованих споруд монастиря. Тоді ж розібрали і муровану браму перед північним фасадом кляштору. Сама церква була відновлена вже у 1980-х роках. 

Саме від неї і варто розпочати невелику прогулянку до скельного храму. До нього від монастирської церкви веде кальварія – хресна дорога, означена 12 хрестами. Сам храм розташований високо над Серетом (80 метрів над його рівнем) у печері Язичеська, яка має природне походження і утворилася шляхом вивітрювання вапняку. 

Розмір гроту складає 9,4 на 4,8 метрів. Природний вхід до печери знаходиться вглибині між кам’яними брилами. Зверху він накритий скельним навісом з великим виносом довжиною 6 метрів. Кам’яний навіс підтримують 3 опори з неотесаного каміння. Сьогоднішні кам’яні опори влаштовані наприкінці ХІХ століття Леоном Сапєгою замість первісних природних, які поруйнувалися від часу. 

Грот, як і звичайний храм, умовно поділений на три частини: притвор, наву і вівтар. Вівтар так само, як і в звичайних церквах, звернений до сходу. Природна кам’яна стіна вівтаря вже первісно нагадувала іконостас із святим ліком. Його і сьогодні прикрашає зображення Ісуса «із закритими очима». Ікона символізує Христа, який закрив свої очі, бо не міг дивитися на лиха, які творили люди. Кажуть, що перед іконою Господь відпускає навіть найтяжчі гріхи. За легендою, зображення Ісуса з’явилося ченцям у вигляді гри світла і тіні. Ікона, що ми можемо бачити сьогодні, намальована монахами фарбою поверх чудотворного зображення. Її відновлено у 2001 році. 

Поруч з печерою побачимо загадковий камінь величезних розмірів. Ця вапнякова плита тримається на трьох кам’яних опорах і, скоріш за все, використовувалася, як жертовник. Про це свідчить видовбаний в ньому хрест і невеликий жолоб від нього, що, ймовірно, служив кровостоком. Тож, жертви сюди приносили живими… Навіть сьогодні під час дощу вода, яка попадає на камінь, стікає з нього червона, немов кров. Камінь-жертовник не завжди стояв тут, у XVII столітті його принесли до скельного храму монахи. 

Монастирок – це не лише диво-храм в печері. Краєвиди навколо храму – неймовірні! Каньйон Серету, вкритий густим лісом, справить неповторні враження на будь-кого.