село Більче-Золоте
До 1882 р. – Більче, від 1882 р. – містечко Більче-Золоте. До села належали хутори Доброкут-Хатки, Ливицкий і П’ятихатки. Розташоване на берегах р. Серет (ліва притока Дністра), за 18 км від районного центру і 12 км від найближчої залізничної станції Озеряни. Дворів – 696. Населення – 1719 осіб (2017 р.).Поблизу села виявлено археологічні пам’ятки середнього (50 тис. років тому) та пізнього палеоліту, два поселення (одне з яких у печері Вертеба) трипільської, голіградської, черняхівської (знайдено рештки в урочищі Кадуби) і давньоруської культур, розкопано курганні поховання ранніх скіфів (6–5 ст. до н. е.). Поліхромну кераміку з Більче-Золотого археолог і поет Олег Кандиба-Ольжич датував 2500–2000 рр. до н. е. На високому березі Серету збереглися рештки одного з найбільших на Поділлі давньоруських городищ, оточені потрійними ровами й валами. Площа городища (майже 2 га) і складна система оборонних укріплень дають підстави вважати, що на його території було невелике місто, яке служило місцевим адміністративно-господарським та військовим центром. Городище у різний час досліджували відомі вчені – Адам-Ґонорій Кіркор, Володимир Антонович, Ігор Свєшніков, Ігор Ґерета. Поблизу Більче-Золотого трапляються сліди наступів та відступів стародавніх морів – унікальні відслонення моховатково-голкошкірих вапняків. Перша письмова згадка про село датована 1482 р. У 1563 р. село належало Мацеєві Влодеку, діяла церква. За леґендою, назва походить, імовірно, від імені дівчини Більча. У 1600 р. неподалік Більча засновано уніятський монастир, руїни якого збереглися (село Монастирок). Для захисту від частих нападів турків і татар у Більче було збудовано замок. Перші згадки про нього належать до 1646 р. Судячи із слідів ровів, помітних у рельєфі місцевості, замок мав форму прямокутника, завдовжки з півдня на північ близько 130 м, а ширина південного боку становила 54 м, товщина стін доходила до 1,7 м. Оточували фортецю рови, наповнені водою. Але не завжди замок міг захистити місцевих жителів. Про це свідчать відомості з реєстрів – у 1629 р. в Більчому було 37 дворів, у 1650 р. – лише 20; у документах 1651 і 1652 рр. згадане як містечко. У 2-й половині 16 ст. поселення разом із замком належало шляхтичам Язловецьким та Потоцьким. На початку 19 ст. з дозволу господарів місцеві жителі почали розбирати мури і вежі. Останній опис замку датований 1846 р. "Башта всуцільних руїнах. При башті замчисько, яке значною мірою опоясане мурами, однак ті мури дуже спустошені й знищені. В середині цього замчиська в руїнах є пивниця значної величини, поділена на різні відділи. Склепіння пивниці повалене. Кімнати пивниці – з каменю без жодних дверей". Селяни брали участь у Національно-визвольній революції українського народу (1648–1676 рр.), у 1740-і рр. допомагали опришкам Олекси Довбуша, про що збереглося чимало леґенд. Кам’яну брилу на крутій прямовистій скелі над р. Серет у народі й досі називають Довбушевою (до речі, це один із небагатьох язичницьких жертовників, що збереглися в Україні). У 1772 р. в селі встановлено австрійську владу. За даними 1787 р., земельні угіддя Більча (з присілком Монастирком) становили 1817 морґів, у т. ч. 402 – орної землі, 583 – луків і городів; проживало 249 родин, яким належала решта землі. Записи Василіянського монастиря в Більчому свідчать, що у 1708 р. місцеві жителі спускалися в печеру Вертеба "під опікою" поміщика ґрафа Потоцького, у 1741р. на його прохання печеру вивчав ґенерал-майор польської армії, комендант Кам’янець-Подільської фортеці
Йоган фон Кампенгаузен, у 1760 р. поле переорали і про печеру забули. У 1822 р. вхід до печери випадково знайшов власник села Йоган Хмелецький. На початку 1850-х років маєтком володіли польські маґнати Адам Сапега, згодом – його син Леон, який від 1890 р. забезпечив матеріальні витрати для комплексного дослідження печери Вертеба. 1892 р. в м. Прага (Чехія) видали план печери (автор Ґ. Оссовський). 1904 р. згідно з договором між Терезою Сапегою і Краківською академією наук до Краківського археологічного музею вивезли понад 35 тисяч трипільських знахідок із Вертеби: фраґменти кераміки, понад 300 посудин, 120 антропоморфних та зооморфних глиняних фіґурок (цілих і фраґментів), близько 200 виробів із кості й рогу, 300 крем’яних і кам’яних виробів тощо. Священик Іларіон Тишинський заснував у 1878 р. народну школу (згодом спорудили два мурованих будинки, де містилося 8 класів і навчалося понад 300 учнів; за Польщі школа стала двомовною; від 1900 р. – народна трирічна школа; від 1932 р. – з двомовним навчанням: основні дисципліни викладали польською мовою); у 1903 р. – читальню "Просвіти". Наприкінці 19–на початку 20 ст.у містечку працювали 10 ткачів, а також ковалі, теслярі, бляхарі та інші ремісники. У 1913 р. Софрон Левицький, учитель Степан Паладійчук і князі Сапеги заснували кредитову спілку-"райффайзенку". За польськими статистичними даними, в селі було: у 1921 р. – 713 дворів (3080 осіб), 1931 р. – 755 дворів (3338 осіб). В селі функціонували пошта і станиця жандармерії. 1914 р. на горі Пісочній у Більче-Золотому відбулося свято до 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка; відтоді цю гору називають горою Т. Шевченка. Князі Сапеги створили: захоронку Сестер Служебниць (виділили їм приміщення і допомогу), які опікувалися дитячим садком, церквою та її хором, надавали медичну допомогу; кооперативу з філіями, кооперативу пекарні. У родині Сапег кілька разів гостював митрополит Андрей Шептицький, а виховником їхніх дітей були отці Сотера Ортинський і Микита (Никита) Будка – згодом єпископ. Напередодні Першої світової війни у Більче-Золотому створені філії товариств "Просвіта", "Сільський господар", "Рідна Школа", "Маслосоюз", "Січ" , "Сокіл", "Луг", при яких організовані молодіжні хори, драматичні й самоосвітні гуртки, бібліотеки. Після 1927 р. священик Семен Гребенюк організував кооперативу "Поміч", до 1939 р. вона стала однією з найсильніших у краї й об’єднувала 142 особи. У 1930-ті рр. в селі мешкали 12 ремісників, 2 стельмахи,3 ковалі, 1 кравець, діяли 2 олійні та поміщицький млин. За даними польської поліції, у 1931 р. в селі проживали 56 учасників колишніх українських військових формувань, за якими було встановлено нагляд, зокрема старший сержант УГА Петро Савчук (1887 р. н.). 1 квітня 1930 р.оголошено страйк у фільварку Павло Сапеги, селяни вимагали підвищення зарплати. У 1927–1938 рр. із села еміґрували понад 200 жителів. Від вересня 1939 р. село – під радянською владою, яка почала "полювання" за членами ОУН, національно свідомою інтеліґенцією, просвітянами, шкільною та гімназійною молоддю. У 1941 р. в Умані органи НКВС розстріляли 21 патріота – членів і симпатиків ОУН із Більче-Золотого: Євгена та Романа Гребенюків, Гната і Михайла Данильчуків, Михайла Клочка, Степана Косара, Якова Костіва, Івана Масика, Євгена й Івана Лотоцьких, Петра та Михайла Перунів, Степана Танчака, Миколу Тимчука, Михайла Кузьмича Улашина, Михайла Васильовича Улашина, Яківа та Якима Улашиних й інших. У 1940 р. створено артіль, що насильно об’єднала 40 сімей; відкрито дитячий садок, клуб, бібліотеку. Від 7 липня 1941 до 6 квітня 1944 р. село – під німецькою окупацією; нацисти вивезли на каторжні роботи до Німеччини 120 молодих людей. У 1942–1943 рр. у печері Вертеба переховувалися 38 місцевих євреїв; німці, дізнавшись про це, підірвали вхід у печеру, євреї викопали вихід в іншому місці й переховувалися в печері біля с. Стрілківці до кінця війни; рятуючись від вивезення у Сибір, усі вони еміґрували до Канади.Серед добровольців дивізії "Галичина" були вихідці з Більче-Золотого, зокрема станичний ОУН Йосип Красновський (псевдо "Чумак"); 57 більчан під час національно-
визвольної боротьби загинули і пропали безвісти; 40 членів їхніх сімей було вбито або заслано на каторгу в Сибір. Упродовж 1945–1946 рр. у печері Вертеба містились окружний, згодом – Чортківський надрайоновий провід ОУН, який організував підрайоновий референт Степан Козак (псевдо "Бір", 1915–1945), канцелярія; квартирував зв’язковий районної Служби безпеки Петро Притула (псевдо "Хміль", 1927–1946), загинули і поховані більчани: політвиховник Юрій Данильчук (псевдо "Ждан"), Василь Чокан (псевдо "Гук", 1914–1946) і Микола Палінка (псевдо "Шпак", 1925–1946. Тоді повстанці передислокувалися у печеру Озерна біля Стрілківців (1946–1948 рр.). На фронти Другої світової війни зі села було мобілізовано 750 чоловіків, серед них 70 членів і симпатиків ОУН; 274 із них загинули, у т. ч. 139 пропали безвісти.Протягом 1945–1946 рр. у село переселили 37 родин із Лемківщини, Підляшшя і Холмщини (нині Польща). У 1946 р. місцева греко-католицька парафія і храм Архістратига Михаїла перейшли в російське православ’я; було заборонено Товариства: Охорони
Хресної дороги, Апостольства Солодкого Серця Ісуса, Йоанна Милостивого, Християнської Родини, Апостольської Молитви. 1948 р. в селі відновлено колгосп; 1949 р. організовано ще 2 колгоспи; у 1951 р. їх об’єднали в один; 1958 до нього приєднали колгосп с. Мушкарів, 1959 р. – артіль села Юр’ямпіль і Міжгір’я.
В 1958 р. стала до ладу ГЕС (потужністю 530 кіловат); від 1962 р. споруджено: колгоспний хлібозавод, цегельний завод, побуткомбінат, приміщення лікарні, поліклініки, їдальні, дитячого комбінату, 2 дитсадки, Будинок тваринника, Будинок культури на 600 місць (працювали різні гуртки, оркестри – духовий, естрадний, народних інструментів, ВІА), телевізійний ретранслятор, відділення зв’язку. Від 1994 р. при музичній школі діє вокальний квартет "Більчанки" (від 2004 р. – народний аматорський; засновник і керівник – Віра Тесля). Нині у селі працюють ЗОШ 1–3 ступенів,дитячий садок, музична школа, бібліотека, Будинок культури, дві бази відпочинку, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, КУТОР "Більче-Золотецька фізіотерапевтична лікарня реабілітації"; про останню у 2013 р. видано книжку її головного лікаря, кандидата медичних наук Любомира Синоверського. Є мурована церква Архістратига Михаїла, яку побудували князі Сапеги і парох Іларіон Тишинський (1871 р., на її вежі розмістили годинник, що прослужив до 1904 р.; 1913 р. завдяки старанням пароха С. Левицького храм перемалював знаний художник Модест Сосенко). Споруджено каплицю (1898 р.), дзвіницю на честь 20-ї річниці УНР(1938 р.), пам’ятний хрест на честь скасування панщини. Є
братська могила радянських воїнів (1969 р.), пам’ятник Т. Шевченку, пам’ятники воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1969 р.), полковникові ЧА В. Шеленкову (1989 р.), воякам УПА (1996 р.), поетові, археологові, політичному діячеві Олегові Кандибі-Ольжичу (1997 р.). У Більче-Золотому народилися: вчений-медик Богдан Бойчук (1963 р. н.), підприємець, меценат, громадський діяч Лев Боднарчук (1886–1962), педагог, мовознавець, природознавець, поет, перекладач Іван Верхратський (1846–1919) – отець-митрат, релігійний і громадський діяч Роман Ганкевич (1923–2003), письменник, журналіст, громадський діяч Михайло Гарасимчук (1895–1983), господарник, громадський діяч Яків Горівчук (1948 р. н.), учитель, священик, письменник Іван Данильчук (1877–1945), правник, літератор, підприємець Петро Дараманчук (1947
р. н.), педагог, громадський діяч Ярослав Козій (1957 р. н.),релігійний діяч, літератор Олександр Максимчук (1880–1959), дириґент, композитор, заслужений працівник культури СРСР Богдан Мандрик (1934–2009), вчений у галузі математики Михайло Матійчук (1937 р. н.), журналіст, видавець, громадський діяч Роман Паладійчук (1911 р. н.), громадський діяч у Канаді Василь Паньків (1889–р. см. невід.), вчителька, громадська діячка, редактор і письменниця Марія Паньків (1923 р. н.), пасічник, селекціонер, винахідник, громадський діяч Микола Паньків (1894–1967), лікар Петро Сабала (1958, р. н.), громадський діяч у Канаді Іван Скалецький (1882–1965), науковець-географ Роман Слівінський (1946 р. н.), актор, танцівник, літератор Михайло Складан (1956 р. н.), археолог, краєзнавець, громадський діяч Михайло Сохацький (1959 р. н.), лікар, науковець Віктор Твердохліб (1965 р. н.), польська художниця Марія Чайковська-Козіцька (1878–1944); проживали письменник Василь Софронів-Левицький (1899–1975); у 1967–2008 рр. працював заслужений лікар УРСР, громадський діяч Володимир Вершигора (1934–2008); в гості до священика С. Левицького приїжджав Іван Франко (ймовірно, 1895 р.).
У Більче-Золотому є пам’ятка садово-паркового мистецтва державного значення – ландшафтний парк (11 га). Він разом із палацом закладений у 1800 р. (під час 2-ї світової війни палац зруйнований); у 1839 р. тут побудований костел із усипальницею; нині на території парку збереглися
храм і старовинні в’їзні ворота. У парку ростуть близько 400 вікових дерев, серед них – 2 тюльпанових дерева, 3 чорних горіхи, 2 сосни Веймутова (їх діаметр 90–105 см), птелея трилиста, ялина сиза колючої форми, магнолія падуболиста, спірея верболиста та ін. 1966 р. парк поповнили цінними деревами та кущами з Гермаківського дендропарку. За 2 км на північний захід від села на лівому березі р. Серет є геологічна й археологічна пам’ятка світового значення печера Вертеба (за багатство та різноманітність археологічних знахідок її називають "Наддністрянською Помпеєю") – одна з найбільших у Європі печер; довжина її підземних ходів – 7820 м. Вертебу виявили у 1708 р. Перші археологічні обстеження зробили у 1876 р. Адам-Ґонорій Кіркор і С. Козібродський. Від 1890 р. дослідження продовжили Ґотфрид Оссовський і Леон Сапега; у 1898–1907 рр. – Володимир Деметрикевич, 1914 р. – Ярослав Пастернак, 1928 р. – Олег Кандиба-Ольжич, 1956 р. – Ігор Свєшніков, 1963–1967 рр. – група
тернопільських спелеологів під керівництвом Володимира Радзієвського; від 1995 р. – археологічна експедиція Борщівського краєзнавчого музею (директор Михайло Сохацький) разом із доцентом біології університету в м. Мічиґан (США) Олексієм Нікітіним, який від 2009 р. досліджує генетику знайдених у Вертебі залишків людських кісток. Нині Вертеба – своєрідний археологічний музей, єдина в Європі пам'ятка-носій трипільської культури під землею. Замок у селі не зберігся. Рештки фундаментів
від мурів були розібрані на початку 1960-х рр. на потреби будівництва, зокрема ферми і дороги. Найдовше зберігалася підземна частина замку, але наприкінці 1970-х років кам’яне склепіння підземель розвалили; нині на тому місці – будівлі сільської ради та дитячого садка Більче-Золотого.
На околицях села розташовані ботанічні пам’ятки природи місцевого значення: ділянки № 1, № 2 степової гіпсофільної флори, що зростає на виходах гіпсів на поверхню (по 0,5 га;); тополі білої (0,03 га) – три дерева віком понад 100 років і діаметром 136, 140, 150 см.
Зареєструватись можна буде лише після того, як громада підключить на сайт систему електронної ідентифікації. Наразі очікуємо підключення до ID.gov.ua. Вибачте за тимчасові незручності